Петро Федорович Міненко – ветеран районної міліції Житомирського району, один з небагатьох, який отримав звання заслуженого дільничого інспектора МВД СРСР України. Всього таких осіб в Україні налічується 4, а в Радянському Союзі – 37. Проте це не єдині нагороди Петра Федоровича, адже за свій високий рівень професіоналізму був також нагороджений медалями «За бойові заслуги» та «За відвагу», а також отримав почесне звання «Заслужений дільничий інспектор». Далі на zhytomyr.one.
П’ять років відслужив у армії в далекій Німеччині, де був командиром групи розвідників, а також перебував на службі у Чехословаччині, події 1968 року. Внаслідок чого був поранений у руку. Того часу побутувала думка, що людина, яка пройшла військові дії стане надалі зразковим дільничим інспектором. Це власне і визначило майбутнє Петра Міненка.
Перші кроки на посаді дільничого інспектора
У 1968 році Петро Федорович прийшов на службу в райвідділ міліції Житомирського району. Приміщення було невеликим, у одній кімнаті працювали і дільничі інспектори, і слідчі. Колектив разом нараховував 30 чоловік, хоч підтримували правопорядок на території усього Житомирського району. До того ж ще до початку 60-х до району прикріплювалася і Мальованка, і Хімчанка, і Крошня. З часом колектив дільничих став більшим: спочатку було сім, а потім – дев’ять, дванадцять і т.д.
Дільничі інспектори того часу були учасниками війни, які й стали для інших прикладом для наслідування. Добросовісно відносилися і до людей, і до роботи, адже розуміли, що мають ретельно підходити до будь-якої справи.
Напрочуд успішна співпраця налагодилася з сільськими органами влади, адже разом мали спільну мету – забезпечити правопорядок на території рідної землі. І тільки тоді, якщо існує ця співпраця, то і високих результатів можна досягти вдвічі швидше. Крім того, допомагали і добровільні дружини, які щоденно патрулювали навколо важливих об’єктів у селі: ферми, свиноферми, поля та парки. Такі дружини були організовані в кожному населеному пункті. Існували комісії по боротьбі з пияцтвом, самогоноварінням та комісія по соціальній законності. Відмінно виконували свої обов’язки і товариські суди.
З 70-х до 90-х років громада власними силами створювала міцну опору по боротьбі з різними видами злочинності, рішуче діяла разом, відстоюючи усі свої права, але й якісно виконуючи свої обов’язки.
«Коли я став дільничим інспектором, то моїм обов’язком було забезпечення правопорядку та спокою мешканців сіл: Ліщин, Туровець, Сінгурі, Лука, Станишівка, Піски. Найбільш спокійним селом був Туровець, адже там було найменш молоді, якщо порівняти з іншими селами.
Саме у цих населених пунктах попрацював понад двадцять років. Добре знав не лише кожного жителя, але й як і чия собака гавкає», – ділиться спогадами Петро Федорович.
Ветеран райвідділу міліції розповідає журналістці нашого сайту zhytomyr.one, що постійно з кожною людиною віднаходив спільну мову, і тому повсякчас мав гарні відносини із жителями цих сіл. Це була своєрідна взаємодопомога, коли один за всіх, і всі за одного. А гуртом, як відомо, і батька бити легше. Тим більше, коли це стосується добробуту та спокійного життя у своєму власному домі.
З будь-яким правопорушником Петро Федорович спочатку намагався поговорити та переконати його так, щоб той ніколи більше не звертав на стежку злочину. Адже у нього може бути краще майбутнє: одруження, сім’я, діти, а згодом і онуки. Завжди потрібно робити і заглиблюватися трішки глибше, аби достукатися і намагатися донести такі прості істини життя. І тільки тоді є велика ймовірність, що людина, яка одного разу оступилася, в майбутньому стане добропорядним громадянином своєї країни.
Міліція, суд, прокуратура та суспільство відстоювало права людей єдиним фронтом
Окремим і дуже важливим пунктом виступав той налагоджений зв’язок, який існував між райвідділом, прокуратурою і судом. Професійні колективи даних установ завжди розуміли та підтримували один одного, адже працювали за однією схемою: попереджували злочини або розкривали усі разом за максимально короткі проміжки часу. Бо разом вболівали за одну важливу справу – спокій та захист цивільного населення.
«Ми з задоволенням йшли на роботу, адже мали захищати закон і порядок. У кожного дільничого обов’язково мав бути паспорт, де зберігалися усі дані про раніше судимих, рецидивістів, сімейних дебоширів, скільки гектарів землі в колгоспі, скільки тваринництва нараховується і т.д»., – ділиться професійними секретами Петро Міненко.
Досить часто шкільні колективи надсилали запрошення ветерану міліції, щоб той взяв участь у проведенні профілактичних бесід з учнями, для того щоб узабезпечити життя школярів від різноманітних та непотрібних спокус. Адже школа тоді й сьогодні є розсадником всіляких неприємностей, які потрібно викорінювати починаючи ще з шкільної парти. Тільки прикладами з реального життя, які підкріплені надзвичайними фактами, коли маєш змогу показати фото або дати чіткі інструкції, тоді лиш бачиш справжній інтерес до важливої обговорюваної теми.
За 30 років самовідданої служби в Житомирському райвідділі міліції розкрив десятки злочинів різного ступеня важкості: грабежі, вбивства, крадіжки і приватного, і державного майна. Лиходії активно промишляли в магазинах, на фермах та поштових відділеннях. Хоча злочини мали не таку обширність, як сьогодні, бо люди того часу були інші…добросовісні. Дільничий на той час був мікроначальником на своїй “зоні”, адже володів майже усієї інформацією про мешканців того чи іншого села. Хто, як живе і чим дихає.
«Моє життєве кредо: людяність та добросовісність, а професійне – міра відповідальності, чесніть і закон. Саме це допомагало мені вирішувати усі справи та проблеми», – констатує Петро Федорович.
Вбивство рецидивіста або злодія вищої гільдії
Під час служби у райвідділі частенько мав справу з рецидивістами, тобто злочинцями, які вже тричі вчиняли один і той же злочин. Найчастіше, це хворі люди, котрі не можуть стати на праведний шлях. Таких осіб найбільше зустрічалося у с. Ліщин та с. Сінгурі.
Ліщинський лиходій Борис Філоненко впродовж усього життя мав хронічну тягу до добра інших людей.Філоненко активно промишляв не лише на фермах, але й у приватній власності. Жив у с. Ліщин, наприкінці 80-х років.
Особливо небезпечний рецидивіст, який більшу частину свого життя провів у в’язниці, відсиджуючи покарання за крадіжки. Один-два місяці проводив на волі, а далі знову за грати. Злодій вищої гільдії, який мав красномовне прізвисько «циган». Тягнув все, що було погано сховано, внаслідок цього загалом прожив під мирним відкритим небом всього два-три роки.
Одного злощасного дня, коли «циган» був на волі, компанія друзяк під його керівництвом розпивала оковиту біля його ж дому. У ході розпивання алкоголю вирішили дізнатися, хто і що з себе представляє. Пияки, які до кінця не вияснили свої відносини, подалися до лісу в с. Тарасовку, Житомирського району, щоб усе вирішити раз і назавжди. Під час бійки «друзі» Філоненка вбили його та й закопали у цьому ж лісі. Машину вбитого скинули з горба у р. Гуйва, щоб «замести» сліди злочину.
Після цього зникнення, про «цигана» мешканці Ліщина довго не згадували, а дехто навіть з полегшенням зітхнув. Борис Філоненко був у розшуку довгий час. І тут, одного дня до райвідділу надійшло повідомлення про те, що знайшли труп невідомого чоловіка у лісі. Як виявилося, грибники збирали гриби і побачили, що з землі стирчить рука. До місця злочину з’їхалися працівники райвідділу, які й упізнали тіло. У ході розслідування, в працівників міліції були підозри, що вбивство трапилося через те, що «друзі» щось не поділили, а Філоненко почав знущатися над ними, що і розізлило компанію, яка була добряче на підпитку.
Двоє вбивць були невдовзі затримані та відразу загриміли за грати.
Під час обшуку будинку вбитого міліція виявили потаємну кімнату, яка розміщувалася у підвалі літньої кухні. Усі крадені речі зловмисник зберігав у цій «спеціальній» кімнаті. Крім того, там було ліжко та радіо. Все було продумано, аби і крадене добро було де зберігати, і свіжу інформацію звідки черпати, та й місце для відпочинку було добре облаштоване. Проте всьому колись приходить кінець, але саме ця історія без хеппі енду, бо правило бумерангу спрацьовує завжди.